Люблю Карпати

Від Івана до Івана - Мармароси від Попа Івана Мармароського до Стога. П'ять днів, п'ятдесят п'ять кілометрів, увесь час по кордону. Найдовше, що я робила, і єдиний похід, де на третій день я серйозно думала повертатися. Неніски на четвертий день це виправили.

Увесь Свидовець за три дні. Сорок один кілометр по хребту, де майже немає води - усе несли з собою. Жандарми на другий день і Великий Котел на третій. Це найгарніший хребет у Карпатах, і я готова про це сперечатися.

Сивуля через Ґорґан. Горгани - це камінь і жереп, і тут розумієш, чому їх називають найдикішими Карпатами. Урочище Пекло названо чесно. Бліндаж часів Першої світової на висоті 1681 - за сто років його майже не змило.

Боржава ще раз, цього разу від Воловця до Пилипця через увесь хребет. Точну дату загубила - десь у вересні, коли на полонині вже не було овець.

Чорногірський хребет цілком, від Петроса до Попа Івана. Чотири дні, п'ятдесят три кілометри і всі шість двотисячників України за один похід. Найважчий день - другий, від Говерли до Бребенескула під зустрічним вітром. Найкращий - третій, коли ми йшли Ребрами і Гутин Томнатиком при абсолютно чистому небі.

Дземброня - Дземвронські водоспади і Вухатий Камінь. Того разу без вершини: вийшли пізно і повернули з-під Смотрича, бо натягло туман. Іноді це правильне рішення.

Піп Іван Чорногірський із Шибеного, з ночівлею біля Марічейки. Обсерваторія згори виглядає як щось із іншого століття, чим вона, власне, і є. Вночі на озері було мінус два в червні.

Сукіль і водоспади під Зелеминем. Маршрут для спекотного дня: більшу частину йдеш лісом уздовж води.

Петрос із Квасів. Найважчий одноденний підйом, який я на той час робила - тисяча п'ятсот метрів набору, і остання третина по курумнику. Сироварня на півдорозі рятує на зворотному шляху.

Близниці з Квасів, з ночівлею під Великою. Сніжник у серпні ще лежав. Вранці над Свидовцем стояло море хмар, з якого стирчали самі вершини - за це й ходимо.

Парашка над Сколе. Найзахідніша гора в цьому списку і єдина, куди можна доїхати електричкою і повернутися того ж дня зі Львова.

Несамовите. Озеро, у яке за легендою не можна кидати каміння, бо буде буря - і того дня хтось таки кинув, бо на Туркулі нас накрило так, що двадцять хвилин ми пересиджували під схилом.

Манява. Не похід, а довга прогулянка: спершу Скит, потім усі водоспади вгору по потоку. Манявський - двадцять метрів, і біля нього холодно навіть у серпні.

Боржава, коротка версія: Пилипець - Великий Верх - Гимба. Полонина без жодного дерева, вітер з одного боку весь день. Озерце на полонині у вересні майже висохло. Внизу Шипіт, куди ми дійшли вже в темряві.

Говерлянський водоспад із Заросляка - розвідка перед Говерлою. Хотіли просто подивитися, чи витримаємо набір висоти. Витримали.

Говерла. Дві тисячі шістдесят один метр, і о шостій ранку на вершині нас було четверо. До дев'ятої туди піднялася черга, як у супермаркеті - тому й виходили затемна. Брескул на зворотному шляху виявився красивішим за саму Говерлу.

Кострич із Кривопільського перевалу, у розпал жовтня. Полонини руді, чорниця вже відійшла, а видимість така, що з хребта видно і Чорногору, і Свидовець одночасно.

Перший вихід, і одразу класика. Скелі Довбуша над Бубнищем - дві години ходу, а враження як після цілого дня. Гойдалка на оглядовому майданчику того травня ще була нова. Найстаріше дерево знайшли не з першого разу.

Маковиця з Яремче. Невисоко, 984 метри, але підйом чесний і згори видно всю долину Пруту. Спускалися повз водоспад Пробій, у липні там людно, зате вода тепла.

Хом'як. Перша гора, де довелося йти вгору без перепочинку понад дві години. Буки-"клюшки" на схилі - те, заради чого варто йти саме цією стежкою. На полонині біля каплички зустріли вівчарів, пригостили будзом.